В ІХ ст. неподалік від Чорної Гори зводиться замок Канків (Канко) для того, щоб захищати населення. Поселився в ній місцевий словянський феодал. Пізніше замок змінив своїх власників з русинів на угорців. Жителі Виноградова гордяться тим, що замок став першим поселенням області, так як у 1262р. його нагородили статусом королівське місто. Вже на той час там був побудований суд та проводилась адміністративна діяльність, уже вибирали старійшину та попа. Навіть великі і впливові барони змушені були вшановувати це місто, бо їм заборонялось селитися у Севлюші. Севлюшське право – дуже горда королівська нагорода для всього Закарпаття. Згодом замок Канків був перебудований з дерев’яного невеличкого в великий велетень з каміння.

У 1399р. увірвався терпець у король Карл Роберт, якому набридли діяння феодального режиму Боршо Бенедека, і армія короля знищила фортецю. Але пізніше король вирішив відбудувати замок і зробив подарунок барону Перені, за те що він відважно боровся з турецькою навалою у 1396р.

Але врятувати замок від руйнування так і невдалось нікому. У 1566 війська генерала Текелеші взяли його.

Перша згадка про саме село в документах відноситься до 1390 р., коли Квасове отримав в дарунок від польского короля Сигізмунда Янош, син Дьєрдя Надьмігайї.
Руїни замку ХІІ-ХІІІ ст. розміщені на 15-метровому (всього-то!) пагорбі над р. Боржава. З заходу замок захищав, як і належить, глибокий рів. Зводили цього контролера “соляного” шляху з необробленого каміння з домішками цегляної кладки. У плані, як і видно поруч, фортеця трикутна, товщина стін – 1,3 метри. А от у круглій башті-донжоні, найдавнішій частині замку, стіни були аж 2,05 метрової товщини! Зі сходу до замку примикала споруда нез”ясованого призначення. Дослідники вважають, що у перші роки існування замок був муровано-дерев”янним.
Певно, такими й були типові рицарські замки. Фортеця контролювала сухопутний соляний шлях і вихід із Боржавської долини. У ХVІст. власник замку Павло Мотузнаї неодноразово грабував місцевих селян і феодалів. У результаті цього угорський дворянський сейм у 1564 р. постановив зруйнувати замок (що і зробив загін під приводом Швенді Лазаря), а майно власника конфіскувати на користь держави.

Коли Київська Русь, по смерті Володимира Великого, почала розвалюватися на удільні князівства, не втратив нагоди скористатися цим сусідній угорський король Іштван, який захопив низинне Закарпаття. 1031 року він передає його своєму синові Імре, котрого німецький літописець вже називає Dux Ruissorum — руським князем.

З метою оборони кордонів від частих набігів половців король Ласло наказує добудувати на Замковій горі фортецю. Коли 1086 року до Мукачевого увірвалися половці, населення змогло відсидітися за стінами замку. П’ять днів кочовики плюндрували долину, однак фортецю не здобули. Коли у 1241—42 рр. монголо-татари пройшли Руські ворота і розсипалися по Угорщині, — населення знову змогло відсидітися за товстими стінами замків.

Нове життя у Мукачівський замок вдихнув подільський князь Федір Коріятович. Великий литовський князь Вітовт хотів ліквідувати незалежність Подільського князівства. Тому 1393 р. виступив проти Коріятовича, а той, не довго думаючи, кинувся до племінника — угорського короля Жигмонта. Останній запропонував йому Мукачівську та Маковицьку домінії. Коріятович почав розбудовувати Мукачівський замок, перетворивши його на свою резиденцію.
Керуючись латинським прислів’ям: «Хочеш миру — готуйся до війни», Федір Коріятович перебудував і зміцнив замок: завіз туди 60 діжок гарматного пороху і 164 гармати різних калібрів. Навколо Замкової гори, що підносилася над містом на 68 метрів, викопали рів, оточили його зсередини дубовим частоколом — паланком. За паланком жили майстри, котрі обслуговували замок, а на випадок облоги — брали участь у його обороні. Коріятович дозволив на правому березі Латориці заснувати православний монастир, бібліотека котрого налічувала шість тисяч книг.
Князь не мав нащадків, тому по його смерті 1414 р. Жигмонт знову заволодів замком.

Півтори сотні років фортеця переходила до різних рук, доки австрійська армія не захопила її. Король Максиміліан II наказав реконструювати замок, для чого було зібрано 49 076 селян-кріпаків. Роботу завершили 1569 р., кількість гармат довели до 220, а ручної зброї — до 600 одиниць. Важливу у стратегічному відношенні фортецю знову кілька разів перепродували, віддавали під заставу, аж поки 1635 р. за 200 тисяч форинтів її не придбав трансільванський князь Д’єрдь I Ракочій. Мукачеве було перетворено на центр князівства. По смерті Д’єрдя I Ракочія у 1648 році його справу продовжила дружина Жужанна Лорантфі. Вона закінчила будівництво замку. Мукачівский замок набув рис типового середньовічного замку з високими вежами і міцними бастіонами.

Придивимося до Невицького замку, який дотепер оберігають земляний вал та глибокий рів. Твердиню в документах вперше згадано в XIV ст. (за іншими даними, в 1248 р. в якості королівщини). Тоді це був дерев’яний форпост, який належав Обо Омодею, одному з повстанців, які вбачали в тодішньому королі Угорщині Карлу-Роберту Анжуйському чужинця та ставленика папи римського. Після битви під Розгоні в 1312 р. військо Омодея було розбито, а Невицьке дісталося ужанському жупану Петру Петенко (Петуні). Невдовзі Петенко піднімає проти короля нове повстання. Закарпатці навіть зверталися по допомогу до сусіднього галицького князя, та знесилена татарами Галицька Русь не могла допомогти бунтівникам. В 1321 р. королівські війська захопили останній оплот повстанців, Невицький замок. В 1328 р. замок дістався родині Другетів, які його й перебудували. Так виникла мурована фортеця, оточена ровом. В плані вона — неправильний еліпс з внутрішнім подвір’ям (35 на 12 м). У дворі збереглися залишки криниці діаметром 3,5 м. Ні, предки не намагалися докопатися до води, перебуваючи на вершині згаслого вулкану. В колодязі збиралася дощова вода. Замок мав чотири башти та житлові корпуси. Зі сторони Ужа, де замкова гора різко обривається, схил зміцнили підпорними стінами. До речі, історики вважають, що турецька царівна Поган-Діва могла бути однією з представниць роду Другетів, яка якраз і слідкувала за відбудовою твердині. Додавати в вапно коров’яче молоко та яйця вона вирішила не з власної примхи — ще в ХІХ ст. великі споруди, як-от Резиденцію буковинського митрополита в Чернівцях, й справді зводили на такому природному «цементі». Спосіб, перевірений століттями, є дійсно ефективним, хоча й дорогим. В 1644 р. замок було частково зруйновано військами Д’єрдя Ракоці ІІ. З того часу твердиня не відбудовувалася. Інтерес до неї повернувся лише в кінці ХІХ ст., в час моди на все романтичне та таємниче. В 1923 р. чеська влада віддала руїну туристичному клубові, який взявся відроджувати замок. Ще одна консервація мала місце в 1968 р. З літа 2006 р. в замку проводиться театралізоване свято весільних обрядів «Невицький замок — замок наречених». Тут відтворюють процеси сватання, пригощають традиційними стравами, співають весільних пісень. З оглядового майданчика на башті-донжоні відкривається чудовий вид на греблю на Ужі та сусідні села. В ясну погоду звідси можна побачити передмістя Ужгорода.

У ХІІІ ст. на місці сучасного селища Середнє був збудований замок найбільш сильного в Західній Європі католицького ордену тамплієрів (храмовників).

Після розпаду ордена у 1312 р. замок перейшов до рук монахів ордену Святого Павла. Під час визвольної війни угорського народу 1703-1711 рр. замку було нанесено значного пошкодження. Д.Поп та І.Поп, автори книги про замки Закарпаття (на основі їх праці я й написала майже все, що нижче), пишуть, що це єдина фортеця в краї, де в найбільш вцілілому вигляді зберіглися елементи романського стилю. Розташований Середнянський замок у рівнинній частині Закарпаття, в той час як всі інші оборонні споруди будувалися поблизу торгових шляхів, на узгір’ях. Перша згадка про поселення відноситься до XIV століття, але немає сумнівів, що Середнє виникло задовго до цього часу – адже тут знайдені предмети матеріальної культури, які відносяться ще до епохи неоліту.

Є легенда про походження назви села: начебто місцеві жителі дуже довго вибирали п”ятачок для свого житла, переходячи з місця на місце, і нарешті зупинилися якраз посередині вибраних до того ділянок. Д. та І. Поп пишуть, в свою чергу, що назва, ймовірно, виникла тому, що Середнє розташоване посеред долини.

Донжон твердині (розміри 18,6Х16,5м) розташований у південно-західній частині села (там ще цвинтар на невисокому пагорбі недалеко). Донжон – головна та найбільш характерна ланка романської фортеці, її попередницями були давньоримські прикордонні башти на Рейні та Дунаї. Спочатку Середнянський донжон був триярусним з балочними міжповерховими перекриттями. Кладка стін була бутова. Для зміцнення фортеці роги башти зовні викладені кам’яними квадрами, а стіни з двох боків охайно облицьовані камінням, що значно пом”якшує суворість будівлі.

Висота башти досягала 20 метрів, товщина стін – 2,6 м. Вхід з метою безпеки було піднято до другого ярусу по центру східної стіни. До нього вели дерев*яні сходи, які в разі небезпеки можна було легко забрати або спалити. Другий ярус мав три приміщення, в одному з яких були сходи, якими піднімалися на третій ярус. Стіни третього ярусу збереглися лише фрагментарно. З другого поверху інші, білокам*яні, гвинтові сходи вели на перший ярус, де розміщалися два приміщення: “східне” та “західне” (розміри 11,2Х6м). В стіні товщиною у 1,3м видно місце для дверей шириною у 80 см. Неподалік – яма, закидана камінням. Можливо, це залишки колодязя. Напроти ями зберігся квадратний фундамент, на якому стола циліндричної форми невелика споруда, від якої збереглася частина стіни з каменю невеликих розмірів. Важко сказати, що це було за приміщення.

Так як перший поверх башти мав недостатнє освітлення, тут розташовувалися комори, арсенал та тюрма.

Замок захищався двома оборонними лініями. Перша оборонна лінія була дерев’яною, так званий “паланок”. За нею проходило подвійне кільце валів і рвів, заповнених водою. Біля останнього валу піднімалася кам”яна стіна товщиною 1 м. с чотирма кутовими баштами, котра оточувала на відстані 17 м. від донжона замковий двір. У тихе замкове подвір’я можна було потрапити через прохід, котрий знаходився в південно-західній частині фортечної стени. Часттна дороги, що вела безпосередньо на подвір”я, добре продивлялася з вікон південної та західної стін замку, тому ворогу нелегко було потрапити сюди непоміченим.

Головна роль в системі оборони Середнянського замку відводилася західній та південній стінам, з яких контролювався вхід у подвір”я замку. В цих стінах й найбільше вікон-бійниць. В західній стіні п”ять таких вікон, котрі розміщені двома горизонтальними рядами. В південній стіні – чотири вікна-бійниці з арочним завершенням. У подвійній стіні – три вікна такого ж завершення. С внутрішнього боку біля стін між вікнами проходив настил, який дозволяв захисникам замку пересуватися від однієї бійниці до іншої, не спускаючись на підлогу. В XIV столітті в Угорщині ведеться жорстока боротьба за королівський трон, в результаті якої учасники феодальної фронди магнатів потерпіли поразку та втратили свої володіння.
Новий король Карл Роберт дарує ці землі своїм прибічникам – представникам нових магнатських родів, в тому числі вихідцям з Франції, Італії – Другетам, Дожам, Дебрецені та іншим.

Історія
Кажуть, цей замок, розташований на вершині Замкової гори над містом – один з найдавніших в Україні, має вже більш як тисячу років. Тисячу – вдумайтесь в цю цифру. Зведений ще в кінці Х століття, мурований воїн мав засвідчити всім, що тут, під Замковою горою, – центр комітату Унг, важливе місто. Коли татарські війська під приводом хана Кутеска увірвалися на Закарпаття в 1086 р., захопити унгварський замок кочівникам не вдалося.

Звичайно, протягом такої довгої кар”єри споруда зазнала безліч змін і перебудов. Від найдавнішого прото-замку дотепер збереглися лише частина фундаменту в підземеллях фортеці і подекуди давні карнизи з романським орнаментом.

Хоча останнім часом проводяться альтернативні дослідження з дещо іншими результатами і цифрами. Воно й зрозуміло: скоріше за все, під час монголо-татарської навали 1241р. укріплення Унгвара були зруйновані – бо дуже швидко, вже в 1248р. літописи згадують якийсь “новий замок” Унг. Той тоже довго не простояв – татари знищили його в 1317 році.

Наступна згадка про укріплення, що належали місцевим магнатам Другетам, відноситься вже до 1499 року. Хоча важко собі уявити, що більш як півтора століття це місто жило без надійного охоронця. Другети володіли краєм з 1322 по 1691 роки, і про фортифікації Унгвару мусили думати. Тим більш, основна частина збережених на сьогодні укріплень була зведена саме в XIV столітті.

В місто запросили італійських військових інженерів, справжніх знавців фортифікаційного мистецтва того часу. Вони реконструювали замок: вимуровали міцніші стіни, на всіх кутах споруди звели ромбовидні бастіони висотою в 10-15 метрів, висунуті за лінію квадрата стін – ці фрагменти укріплень збереглися дотепер. На площадках бастіонів було встановлено гармати. Роги бастіонів виклали квадратовими плитами з каменю.

В плані замок був неправильним чотирикутником – за велінням рельєфу Замкової гори. З трьох боків споруду оточував рів глибиною в 8-10 метрів, через який до в”їздної брами було перекинуто підйомний міст. Навіть зараз помітні заглибини для ланцюгів, що підіймали міст у разі потреби.

Ну і не забули Другети прикрасити замок родинним гербом: над входом у фортечний палац висічено барельєф з чотирма дроздами. Кілька слів про палац. Він розташовується напроти в”їздної брами, в північно-східній частині комплексу, над урвищем Замкової гори. Палац – слово трохи манірне і розбещене для цієї суворої двоповерхової споруди з чотирма кутовими вежами. Товщина стін тут 2,5-3 метри, а замість вікон подекуди трапляються бійниці. І не палац це, здається, а донжон, цитадель, замок у замку, найукріпленіша частина фортифікацій Унгвара.

Палац, в який тепер тягнуться екскурсанти на оглядини експозиції Ужгородського музею, походить з XVI ст. Він має внутрішній дворик з видовбаним в скельній породі колодязем. В стінах споруди збереглися таємні ходи, якими можна було проходити з одного поверха палацу на інший.

В 1775 році ужгородська твердиня потрапляє за наказом імператриці Марії-Терезії в руки Мукачівської єпархії. Комплекс зазнає невеликих перебудов, зокрема, знищується Рицарська зала палацу.

З 1946 року і по сьогодні в стінах замку розташований Закарпатський краєзнавчий музей.

Геракл і Гермес
При вході в Ужгородський замок перше, що бачиш – могутнього залізного Геркулеса-Геракла, який от-от подолає отруйну Лернейську гідру. Скульптура виготовлена в 1842р. тут же, в Унгварі.
Раніше скульптура знаходилася в селі Ужок неподалік одноіменного перевалу, під Бескидом. Там, після відкриття в XVII столітті джерел з лікувальними властивостями, розташовувався популярний бальнеологічний курорт, куди з задоволенням приїздили не лише закарпатці, а й мешканці сусілньої Речі Посполитої. Одне з джерел носило назву Гераклове – начебто вода звідти дарувала людям силу, якою славився античний герой. Скульптура знаходилась саме там, аж поки в роки Другої світової війни курорту не прийшов кінець.
А неподалік героя, на узбіччі стежки – покровитель торговців і мандрівників Гермес-Меркурій. Залізну скульптуру сидячого юнака відлили, ймовірно, на знаменитому фрідєшівському залізоплавильному заводі в ХІХ ст.

Турул
Ще одна цікава скульптура, що прикрашає замкове подвір’я: Турул (сокіл), хижий птах, що взлітає.
Слово “турул” походить від тюркського тогрул (сокіл). Для угорців ця птаха була своєрідним героїчним символом. Давні угри поклонялися турулу ще зі скіфських часів. Повага, якою користувалася ця птаха в давніх кочівників, помістила його на герб самого вождя гуннів Аттіли. А угорська королівська династія Арпадовичів вважала цю пташку своїм тотемістичним предком: турул, відродившись в легендарній Емеше, зачав прародичів угорців Гунора і Мадяра.
Під час повстання куруців під приводом Ференца Ракоці в 1703 році, за легендою, саме турул приніс шаблю князю Ракоц – і іперемогу повстанцям в першому переможному бої з австрійськими військами поблизу містечка Вилок.
Через 200 років після славної битви (1903) на її місці встановили 18-метровий обеліск, увінчаний бронзовим турулом. Пам”ятка була демонтована після Другої світової війни (відновлена в 1989р.), а скульптура сокола потрапила до Закарпатського краєзнавчого музею.
На жаль, не збереглася шабля, яку Турул колись тримав у дзьобі.

Легенда про Білу Діву
Відвідувачам замку екскурсоводи обов”язково розкажуть про “відьм”ячу яму” (тут начебто колись тримали жінок, яких звинувачували в відьмовстві) та про Білу Діву.
Отже, в XVII столітті володів замком капітан Другет. Слава про красу його доньки ширилася Закарпаттям і досягала навіть чужих країв.
Польські війська князя Любомирського смерчем неслися по краю, підбираючись до Унгвара. В місто з таємною місією направився один з польських шляхтичів. Невідомо, як так сталося, але юна донька Другета закохалася в поляка і видала йому всі замкові таємниці.
Коли розлючений батько дізнався про зраду доньки, він наказав замурувати її живцем в замкову стіну. З того часу душа дівчини немає спокою, блукаючи ночами замковими коридорами білою тінню і шукаючи порятунку.
Дійсно, за Середньовіччя був поширений звичай замуровувати людину живцем в стіни фортифікацій – начебто це посилювало обороноспроможність фортеці. А так як мури навколо Ужгородського замку будувались в період 1653-1658рр., саме в час польської навали.

Істория
Все почалось з будування на Замковій горі дерев”яного укріплення, яке згодом замінили кам’яним (1090-1191).

Зараз руїни замку ледь проглядають через крони дерев, а колись місцева фортеця славилася своєю неприступністю — і її добре було помітно на незалісненому схилі.

В 1242 році ординці зруйнували замок, та твердиню швидко відновили. В твердині стояв королівський гарнізон під приводом коменданта фортеці. Головним призначенням форпосту був контроль над соляними караванами по Тисі. Не дарма ще в кінці XIV ст. власник замку, Іоанн перені, повчав сина: «Сіль без Хуста, а Хуст без солі не варті нічого».

Після 1526 р. замок, як і місто, перейшов до Трансільванського князівства. У 1577 р. форпост був реконструйований та зміцнений. Коли в 1660 р. турецьке військо увійшло в Мараморощину, яничари не насмілилися брати Хуст, а відправили в замок делегацію, у складі котрої був мандрівник і автор багатотомної «Книги подорожей» Евлія Челебі. Він порівняв Хустську фортецю з твердинею Іскандер, бо «висота її башт сягає небес».

У 1709 р. у фортеці відбувся загальнотрансільванський сейм прибічників князя Ференца ІІ Ракоці.
Замок складався з верхнього та нижнього дворів. На верхньому містилися житлові будинки, господарські споруди (серед яких, подейкують, була навіть корчма) і колодязь глибиною 160 м (!). Кажуть, до води докопати так і не вдалося — тому на нижньому замку, окрім житлових споруд, казематів, тюрми та церкви містилися великі резервуари для води. Мав замок ще й конюшні, кузню, пекарню та кухню. А за іншими переказами, через зберігання у замку солі вода була занадто солоною — і в захисників Хуста випадали зуби.

Дорога-серпантин і сьогодні веде до в’їздної брами та сусідньої башти-захабу. Ці дві частини замку були поєднані вузьким проходом, що в разі потреби перетворювався на мишоловку для ворога, який знаходився під прицілом з усіх сторін.

Ще одна в’їздна брама охороняла внутрішню частину замку. Перед нею було викопано рів глибиною в 8,5 м, через який вів перекидний міст. На стінах внутрішнього замку стояла найбільша гармата форпосту, яка щоранку сповіщала пострілом про прихід нового дня. Порох зберігався в двох місцях: у підвалах кілеподібній вежі Фердинанда І (1554) біля внутрішньої брами та у Бубновій вежі в північно-західному куті замку. Під час великої бурі 3 липня 1766 р. в замок тричі влучали блискавки. Після першого удару запалав дах фортеці, а третій влучив у порохівню. Вибух наніс фортеці істотні пошкодження. У 1776 р. його покинув королівський гарнізон. З каміння замку споруджено кілька установ міста, воно ж пішло на спорудження католицького костелу.

Не варто випробовувати на міцність своїх чотириколісних друзів, намагаючись добратися на вершину Замкової гори автомобілем (хоча так, неодноразово чула про те, як знайомі власники уазиків та джипів забиралися на замкову гору на колесах). Але все-таки – не варто.

Крутий серпантин, обігнувши гору, має приблизно на півдорозі до замку, біля цвинтаря «карман», де варто залишити машину, щоб продовжити подорож пішки. За переказами, на цьому місці колись знаходилася вартова башта, від якої у замок вів підземний хід.

До Мукачева всього 12 кілометрів. Долина Латориці тут звужується, гори обступають шлях зусібіч, неподалік перевал, так звані “Руські ворота”, звідки угорські королі водили свої війська на Галичину. І поселення це русинське стародавнє: відоме з 1214 року – тоді, щоправда, як Сент-Міклош – аж до 1944-го. (Хоча археологи накопали артефактів і з IV, і з ІІ тисячоліть до н.е.) Ім”я-тезку з Санта-Клаусом отримало ще навіть не місто, і не село, а стародавній феодальний маєток. Хоча люди, що тут жили, називали його на свій русинський лад – так, як зовемо його й ми зараз.

1264 року король Іштван V дарує маєток магістру Аладару, королівському уповноваженому в справах догалицьких князів. Село розростається, населення його збільшується. У домінії Чинадійове перебувало на шанованому другому місці після Мукачева, а у господарському відношенні так і взагалі столицю випереджало! Замок мусив бути. І замок був. І, на щастя, є.

Чинадійовська фортеця, сувора, кам”яна, всього з двома кутовими вежами, з метрової товщини стінами, зведена в XIV столітті бароном Перені. Твердиня була центром Чинадійовської домінії. У 1657 році фортеця була значно пошкоджена польськими військами графа Любомирського. Під час фашистської окупації замок перетворили на тюрму.

Північна частина замку – так неначе головна. Саме до неї веде парадний вхід. Та обидві частини твердині з”єднані між собою, хоча з південного боку і є автономний вхід. На першому поверсі фортеці (це якщо подолати купу каміння біля входу) – шість кімнат та зала (палата) з великим вестибюлем. Другий поверх схожий за плануванням: шість малих кімнат та великий зал. Плюс довгий коридор.

Колись замок оточували рови та вали, зараз оточують сучасні будинки та трактори. Латориця, щоправда, нікуди не поділася: як текла на південь від форпосту, так і тече.

Дивують згадки про прекрасний парк (з 1749 року! Закладений за часів володарювання в краї Ференца Башінди!) навколо замку. Це оті інвалідного вигляду два з половиною деревця? Де парк, де?? Там тракторний гуртожиток поруч, нема там парку, тим більш “прекрасного”.

Д. і І.Поп гарно і докладно описали герб, що прикрашав стіни замку: два лева напроти один одного, один з шаблею, інший, як Паць – з жолудем. Над ними повис (Дамоклів?) меч в чоловічій руці. Цей геральдичний вибрик одного з власників фортеці, магнат Лоньї, з”явився на стынах близько 1640-го року, а зник невідомо коли. В ХІХ ст. ще був.

Перебудовували твердиню безліч разів: найбільш значні зміни відбулися в її зовнішності у 1734 та 1839рр. (остання під керівництвом архітектора Германа Ігнація). Тоді ж робітники знайшли в стіні замурований скелет, хтозна кого. Непахане поле для легендотворців.

В Чинадійові є й кілька храмів. Неподалік замку збереглася готична греко-католицька церква з XIV ст. В 1403 році храм було перебудовано – перша видозміна, яких було. думаю, ще багато. А трохи в стороні від траси видно шпиль православної церкви. Ми були в поселенні в четвер перед пасхальними святами. Вразили двоє хлопаків років семи, які допитувалися в мене, чи сповідає сьогодні батюшка. Гумку вкрали? Списали математику? Які там в них гріхи?